Свобода Слова

Каталог статей
Форма входу

Категорії розділу
Основні статті
Чутки міста та району
Листи до редакції
Кримінал
Народжуваність
Пейджепінг

Міні-чат
200


Праздники сегодня

Онлайн всього: 2
Гостей: 2
Користувачів: 0
Вітаю Вас, Відвідувач · RSS 28.03.2024, 20.19.12

Головна » Статті » Основні статті

Директора Гадяцького цегельного заводу довели до інфаркту

Навколо цього заводу завжди багато роїлося різних історій. Прикро, але  про хороше мало хто розповідав, а от про проблеми, завжди було кому посіяти всіляких історій та ще й не без своїх нафантазованих домислів. Цього разу містом за добу розійшлась інформація про те, що  завод вже остаточно арештовано та оголошено банкрутом.


Щоб було трішки зрозуміліше про що йде мова, повернемося на декілька років у минуле.

Гадяцький цегельний завод багато років тому завжди працював стабільно, з його цегли побудували не одну багатоповерхівку та державну установу, звісно що й «грілося» біля нього усе начальство, і не один директор потягнув собі з нього скільки зміг.

У 2003 році коли заводом керував пан Ботінок рідний кум Володимира Беседи, у цегельного заводу  були нарощенні борги в сумі близько 320 тисяч гривень. Натомість, якщо я не помиляюся Ботінок придбав собі шиковий автомобіль за 200 000 гривень, та замінив стару покрівлю на метало черепицю. Прості ж працівники регулярно залишалися без заробітної плати. Новий власник заводу з міста Києва Ніколайчук Юліцький, який придбав 2003 року завод-банкрут за 320 тисяч, у 2008 році вирішив звільнити пана Ботінка, і запросити, як співвласника та нового інвестора-директора пана Давидка із міста Зінькова. На таку пропозицію пан Давидко з радістю погодився, але не зав, що саме цей завод відбере все його здоров’я та доведе до інфаркту.

Почавши роботу із білого аркуша паперу, виявилося що чорних плям на ньому вимальовувалося з кожним днем все більше і більше ніж він на це очікував. Колишній робочий колектив, податкова, пенсійне, газове господарство, один із поперед одного оббивали пороги і вимагали погасити борги пана Ботінка.  За рік  було віддано 110 тисяч заборгованої зарплати, 27 тисяч гривень перераховано у пенсійний фонд,  30 тисяч у податкову інспекцію. 

За свої особисті кошти Давидко придбав апарати для різки, 400 метрів нових цепків, вентилятор, транспортери, ролики, підвіски, запасні частини до екскаваторів, два автокрани.  Загалом вклав, як співвласник у виробництво 700 тисяч гривень власних коштів, які до цього заробив закордоном.

Прорахувавши, що газове опалення не рентабельно використовувати для випалювання цегли, Давидко разом із своїми найкращими працівниками Олександром Чирвон (інженер) та Віктором Скажеником (слюсар-токар) переобладнали піч під вугілля, що дало зекономити 100% витрат на цегельному заводові. Мріючи про гарну якість виробленої продукції Давидко кожного дня переодягався в спецодяг і разом із своїми працівниками виконував весь цикл заданої роботи, щоб зрозуміти, що, і як потрібно вдосконалити щоб досягти бажаного результату.

Дуже хвилювався за борги, намагався якомога швидше розрахуватися із колишнім робочим колективом, та тут ще одна новина, а точніше гості із Києва, представники АБ «Приват Банку», які повідомили директора, що за час керування Ботінком, нові власники 2006 року 18 квітня заставили завод під 2 мільйони гривень, отриманні гроші забрали швидко, а от повертати і не збиралися, тому у зв’язку із цим, враховуючи прострочені відсотки завод винен банкові аж 8 мільйонів гривень. Це був перший удар, завод описала виконавча служба, власники із Києва, яким була відправлена на кругленьку суму цегла виручених грошей не повернули. Давидко почав пред’являти усні претензії своїм співвласникам із Києва чому не сказали за кредит, і чому не повертають гроші за відправлену цеглу, адже люди очікували на зарплатню,  та у відповідь Давидку пояснили страшну суть їхньої роботи,  довели до відома; що людей потрібно просто «кинути», і набрати нових, банк також «кинути». Така нечесна співпраця Давидкові не сподобалася і він поїхав у Київ і переоформив на себе той кредит, та миттю припинив відпускати шахраям із Києва цеглу.

Почав торгувати самотужки, разом із ним залишилося 100 працівників, які, як вони розповідають, дуже задоволені вчасною заробітною платою та своїм начальником. І нібито все й налагодилось, завод цього року готувався до нового сезону, та тут знову біда, виконавчій службі дали вказівку описати майно ; ЗІЛ (2 штуки), газон, Москвич, полуприцеп,  бетонозмішувач. Все це здали до пункту із прийому металобрухту на суму 49 тисяч гривень. Людям за заборговану заробітну плату  із цих коштів виплатять лише 14 тисяч гривень, решта піде на судові витрати.  

На новий сезон планували набрати знову 100 чоловік, але як їх взяти на роботу коли немає техніки, яка вкрай необхідна щоб возити глину, готову цеглу своїм покупцям і так далі. Цього ж дня, коли забирали техніку у директора заводу у пана Давидка стався інфаркт. Вижив, і наступного дня із «мішками» під очима, після крапельниці, директор прийшов на роботу, прийшов, щоб знову думати, шукати шляхи для вирішення проблеми, де знайти гроші, щоб погасити останні 60 тисяч заборгованих не ним , а Ботінком коштів, де взяти нову техніку?

 Радує лише одне, що Давидко оптиміст і хоч і важко йому це говорити, але він говорить, що і це переживе, і все зробить для того, щоб завод запрацював.

Дізнавшись про те, що відбувається на цегельному заводові, пригадалась недалека історію Червонозаводського цукрового заводу.  Там працював директором мій гарний товариш пан Передерій. Дуже добре пам’ятаю, як цей завод хотіли придбати приватники із Дніпропетровська. Що тільки не робили із цим директором,   як тільки не знущалися морально, які тільки схеми не застосовували, та й скільки через цей гігант вбито було керівників. Попередника Передирія, як він розповідав, коли забажали продати завод – відразу вбили. Це відбулося тоді, коли він  поїхав у Полтаву щоб заблокувати рішення про продаж заводу. На автошляху Лохвиця –Гадяч, на трьох підряд перехрестях стояло по  КаМАЗові із піском. Водій директора від  одного КаМАЗу  який виїхав на зустрічну смугу зміг вивернути руля, а от  друга вантажівки, яка також різко виїхала на зустрічну смугу нажаль стала їхньою смертю. Водій КаМАЗу говорив, що він не побачив, що по головній дорозі рухається легковий автомобіль, а от звідки, і куди він віз пісок так і не пригадав.

Передерія також спіткала така ж доля, як і у попередника. Як тільки почався повторний процес продажу заводу, він сказав мені, і як товаришу, і як журналістці,  що : «… мене або вб’ють, або доведуть». Нажаль довели. Буквально через  місяць після цієї розмови,  і гарна, шановна людина в районі, померла від знайденої пухлини в голові, яка з’явилася за місяць після нервового стресу.

Прикро, що про цю правду мало хто говорить, а ще прикріше, що за ради грошей, влади, певної посади: люди не жебрують нічим і навіть людським життям.

Ірма Крат

Категорія: Основні статті | Додав: AdminoV (20.03.2011)
Переглядів: 2176 | Коментарі: 3
Всього коментарів: 3
1 Володимир Гулевський  
0
А мені, начебто , Передерій працював на спиртокомбінаті? Директором. "Звідки" і загинув.

2 Адмін  
0
Ви помиляєтеся Передерій працював саме на цукровому заводові.

3 Думка  
0
Дуже гарно написано. Правду можна прочитиати лише на цьому сайті. дай Бог Вам Ірмо Миколаївно здоровя і вашій дитині.

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]


Экспресс аудит  2010-2024 рік.