Свобода Слова

Каталог статей
Форма входу

Категорії розділу
Основні статті
Чутки міста та району
Листи до редакції
Кримінал
Народжуваність
Пейджепінг

Міні-чат
200


Праздники сегодня

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Вітаю Вас, Відвідувач · RSS 17.08.2017, 11.43.44

Головна » Статті » Основні статті

Цього читати без корвалолу не можна!

Олена Мозгова жителька с. Хітці Гадяцького району  виховує трьох дітей шкільного віку. З великим трудом виконує хатню роботу. Інвалід, але без документа, бо у 2007 році їй зняли групу інвалідності в Полтаві. Відтепер щомісяця їздить в Київ, лікується  у приватній клініці Доктора Дідевича і витрачає на це лікування 2500 батьківських гривень із з/п чоловіка. Батьки хворіють теж, як і всі пенсіонери. Офіційна медицина від Олени відмовилася. А головний лікар клініки Д. Дідевича сказав : «У вас Олено альтернативи немає, офіційна медицина від вас відмовилася. Серйозно роблять аналізи і лікують лише в Німеччині».

А тепер коротко про історію хвороби цієї бідної жінки.

Олена тяжко захворіла в 1998 році після гінекологічної операції (тоді лікарі занесли їй інфекцію).

Говорить сама Олена: «До операції лікували мене різними антибіотиками, кожний місяць потрапляла в стаціонар. Був шок, як зробили ін’єкцію без проби, потім термінова операція і знову невдало – передозування наркозом. Серцю тут не позаздриш. Добу виводили з тяжкого стану і виписали з температурою 37,4. Видно замітали сліди отруйного лікування. Вже 14-тий рік, а температура тримається 37-37,4. після операції я не розуміла, що зі мною: - почала худнути, з’явилися головні болі, алергія, біль у всьому тілі, м’язах, кістках, постійно грипозний стан, боліло все всередині. Не всиділа дома і знову пішла до лікарів, дійшла до онколога. Онколог старосвітський, і видно тямущий був чоловік, ото і каже: «Дитино, чого ти до мене прийшла? В тебе нейроінфекція, іди швиденько до невропатолога». Пішла туди, а там, як завжди призначають Валер’янові каплі, ото і все. Так тяглося до 2002 року, а стан здоров’я погіршувався. Зайва хімія давала про себе знати – почалися сильні напади, які не знімалися ніякими ліками. Місяцями лежала в неврологічному відділенні Гадяцької лікарні. Лікарі випробували на мені всі ліки. Стало зовсім погано. Я вже з трудом ходила. Добавилася алергія медикаментозна, а лікарі все мене тримали в районній лікарні. Добрі люди «пошепки» підказали: «Тікай швидше з лікарні, доки жива. Їдь в Харків в інститут неврології».

Поїхала в Харків, а їхала в такому стані, що мені було вже однаково, чи жива я, чи мертва. Районні лікарі направлення не дали, а лише ображалися, що невдячна. А за що їм дякувати, за халатність? Можливо боялися розголосу, що захарчували мене ліками?

Харківські лікарі злякалися мене – не знали чим мене лікувати, бо була сильна алергізація всього організму. Плахмофорез (чистку крові) не можливо було зробити. Так як серце слабке (пролапс мітрального клапана 7 мм + ураження міокарда). В дитинстві в мені «глушили» ревматизм, а хіба то лікування? – то залікування, даруйте на слові: - «то замазування очей». Одне лікує, а судини і імунітет руйнує. Томограф показав, що у мене інфекційно-алергічний (токсичний) арахноенцефаліт. В крові лікарі виявили інфекцію (хвороба Лайма). А на віруси тоді мені ніхто аналізи не робив. Стан не покращувався, а вночі під час нападу хвороби відмовляли ноги. Лікар сказав: «Не знаю, що з вами робити, а їхали б ви звідси в церкву, або спробуйте народити ще дитину. У практиці у мене були хворі жінки, які народжували дітей і хвороба минала».

Прямо з Харкова чоловік повіз мене в храм, де батюшка робив «вичитки». Напади продовжувалися, стан погіршувався. Таке лікування не допомогло. Спробувала товариша пораду: весь період вагітності провела в лікарні. Лікарі лякали, що не зможу родити і помру через ваду серця, але до цього, щоб не давати групи, то про вади серця і мови не вели.

23 серпня 2003 року я народила в обласній лікарні другого синочка. Я дякую Богу, що він дав мені цю дитину. Так з’явилися в моєму тілі життєві сили і я стала боротися за життя.

В 2004 році звернулася самостійно в Київський інститут епідеміології та інфекційних хвороб ім.. Л. В. Громашевського, де мене лікували в відділенні нейроінфекції. Іще без обстеження досвідчений лікар повідомив про хворобу. Зробили аналізи і встановили точну причину захворювання і були здивовані, чому я не  на інвалідності, чому не отримую матеріальну допомогу на лікування?

В Києві лікарі остаточно зробили висновок, що мені належить мати матеріальну державну допомогу (групу інвалідності) і постійний нагляд лікарів.

Нарешті в Гадячі у 2004 році мені оформили інвалідність, без питань. Лікувалась в обласного імунолога Ісакова Олексія Миколайовича. Кожного місяця їздила на контроль. Одні ліки він відміняв, а інші призначав, лікував гемопатією, різними імунологічними препаратами. Було то краще, то гірше, поки не настало отруєння організму, я постійно «ацетонила». Олексій Миколайович лікування відмінив.

Потім була обласна інфекційна лікарня, далі алергологічне відділення.

Виявилося, що у мене якесь захворювання (трудно вимовити), а от яке точно не знають лікарі.

Обласний ревматолог сказав: «Потрібно відправити аналізи в Німеччину і не один, а вісім, бо в нас такі аналізи не роблять» Видно лукавив, а групу інвалідності не забули зняти в Полтаві. Тримаюся, як можу, бо діти ж… хоч би встигли школу закінчити.

При мені у Полтаві здорованям групи інвалідності давали і мені натякали, щоб заплатила. Бачила, як лікар не соромлячись хворих людей заводив хабародавців в окремий кабінет і їм потім оформляли, без питань, групу інвалідності. І ті, і ті були пикаті, червонощокі і задоволені. А я мовчки встала і пішла, бо по іншому не могла.

Попри все, я думала, що вже не житиму. Ревматолог додав: «Захворювання смертельне, руйнується організм».

Та за всі ці роки дільничний ревматолог викликав мене лиш один раз, щоб взяти аналізи. З обліку мене ніхто не знімає, - не мають права це робити.

Тепер вся надія на Бога і приватну клініку Доктора Дідевича. Якщо це справжні лікарі, і ці лікарі від Бога, а не шарлатани, то в мене є надія повернутися до нормального життя, здорового життя, життя без страшних мук, які доводиться терпіти моєму тілові кожну секунду. Часто було прошу в Бога смерті, бо не сила терпіти ці страшні муки. А потім схаменусь – а діти! І знову живу.

Не знаю, як піде лікування нове в Києві і скільки курсів доведеться пережити. Один курс – 2500 гривень + дорога. Для моєї родини це дуже дорого. Але лікуватися я буду тому, що мені потрібно жити для дітей. Діти мої ще малі і їм потрібна мати, вони іще не знають, що таке здорова мама. І все це горе по вині лікарів, через їхнє безтолкове лікування та зухвале ставлення

Бог казав: «треба простить…», але як їх простить, коли вони понівечили моє здоров’я і забрали в мене нормальне життя? – Мої діти їх не простять і не буде їм Божого прощення.

Розмову записав хворої матері двох дітей її односельчанин  Микола Крат  

Категорія: Основні статті | Додав: AdminoV (01.01.2011)
Переглядів: 1121
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]


Экспресс аудит  2010-2017 рік.