Замерзлим грудневим шляхом  тягли воли з Калантаєва до Константиновки, що на Харківщині , великі мажари (віз з розпорками), до верху навантажені цукровим буряком. Везли взимку, бо раніш  селяни були зайняті сільгоспроботами, тай  вважалось, що з  підмерзлих  буряків цукру більше.  Гордістю кожного селянського подвір’я   були воли. Буряки вирощували на своїх наділах, а потім збиралися гуртом , відвозили на завод.  Тоді неподалік було три заводи.  В Константинівці, Пархоменці і Скороходово. Отримували гроші, цукор, патоку. До сорока підвід їхали шляхом  через ліс.  Колона білих і рудих, рябих і чорних биків розтяглась вздовж  шляху. На буряках сиділи одягнуті в кожухи селяни. Тільки но  заїхали в ліс  за три кілометра від села, як їдуть вершники. – А ну посторонись, прийміть вліво та станьте, -  кричали вершники, - цар з родиною їде.

 Біля нього охорона десь з 30 чоловік.  Воли з’їхали в бік, зупинилися. Цар зі свитою проїжджає вздовж возів і зупиняється, здивований. Адже  якась чудна порода волів, він ще такої ніколи не бачив. Не залежно від масті,   у всіх тварин ноги до коліна білі. Цар підходить до селян, вітається. Вони  позлазили з возів,  шапки поскидали, кланяються.   Питає, що то за диво таке, «что у вас за воли такіє, что белиє ногі?» Селяни йому відповідають, що то не порода, а їх селянин Зельоний  пошив усім тваринам  панчохи з свинячої шкіри. В грудні  грудки землі намерзають і  воли,  наступаючи на них пошкоджують копита. То на ногах волів взуття таке біле, щоб ратиці не травмували. Ми їх надіваємо, коли важко  їм ходить і  вони важке везуть. Це поки сніг не  випав, потім знімаємо.

–        Хто ж це такий? Як його звати, - запитує російською цар.

–        Та наш, Омелян Ілліч Зеленський з Колонтаїв він .

–        А какой ето Зеленський. Не тот ли , что в Думе? – питає знову цар.

–         Так, - відповідають селяни.

–         Де він живе?

–        Неподалеку, ліс переїхати. Він в центрі живе, все село кілометрів 9 тягнеться.

–        Ну  тогда заедем.

5        карет на ресорах, вози з харчами, охорона  зупинилися на вигоні біля хати.  Господар був вдома.  - Зустрілися, поклонилися.  Приймали гостей надворі, не зважаючи на грудень.  У дворі був великий стіл. Їли навстоячки.  Пригощали картоплею, салом ( тільки но  порося зарізали). Царю дуже сподобалось, що  в капусті були яблука квашені. Кавуни  мочені з 200 літрових діжок теж  дуже сподобались, - розповідала сину Олексію  мати Ганна Павлівна, якій на той час було 6 років.  Ганна дещо й  сама пам’ятала. А багато  говорили  про це її мати Єлізавета та  батько Павло.  Проте потім довгий час в родині про це боялись навіть згадувати.  Олексій Клочан  в усіх подробицях взнав про цю історію в маминого рідного брата Павла, який під час війни попав до Америки. А Олексій Митрофанович в 89 році  минулого сторіччя попав до нього на гостини. 

Омелян Зеленський в селі Колонтаїв Краснокутського району Харківської області  мав велике господарство,  будував вітряки, водяні млини, будинки, колодязі. Був грамотним, багато читав. Робив ікони, які ще й досі зберігаються у його нащадків.   Мав дружину Орину, дочок Настю, Орину, Єлизавету.   Був членом Думи. Народився в 1871 році,  прожив 92 роки.

В 1928 році  за несплату 5000 контрибуції  його без родини  зіслали в Глухів, що на Сумщині. Він жив при церкві. Там була майстерня, допомагав в ремонтах церков. В своє село приїздив лише одного разу вночі. Тоді його і бачив Олексій Клочан. Під час голоду допомагав родині, тільки завдяки йому вони  й вижили.

 – Мама розповідала, що колись в 1928 році  ввечері до діда прийшла  стрижена налисо, в платочку дівчина. Вона  назвалася Анастасією. Сказала, що дочка царя Миколи, - припускає  Олексій Митрофанович. Анастасія  розповідала, як розстрілювали родину. Їх забрали з підвалу, виводили по одному.  Солдат сказав, щоб ставала другою  від краю і падала зразу після вистрілу.  Вона впала. Яма була метрів 4- 5 глибиною. Останнім впав брат. Каже, що батько дуже просив залишити живим Олексія.  Потім їх закидали землею. Її  врятувало те, що  були дерева і пеньки і  земля не лягла щільно.   Згодом вона вилізла. Вижити допомагали люди. У діда вона прожила два дні.

Похований Омелян Зеленський у Глухові біля церкви. На фото надпис: Я  пришлю поздравіть Вас С Новим годом.  Я с батюшкой отцом Василиєм.  Ето тебе напамять.

 Фото прислане  в 1958 році з Глухова    в Люботин  сестрі Олексія Клочана Марії, тобто правнучці Омеляна Ілліча.

Наталія Бондар.